Сесія 3 - Домашні хлопоти

8 Вандвінда 850

Вартові розбудили Таліка раніше, ніж зазвичай. Заспаний хлопець не відразу зрозумів, що від нього хочуть. З’ясувалось, що, оскільки Талік тепер без милиць, то й снідати він має разом з усіма в їдальні. При згадці сніданку його шлунок жалібно заурчав. Не витрачаючи часу на вмивання, Талік надягнув одяг і побіг до будівлі, де і знаходилась їдальня. Та вже за секунду він почув голос:

“Не біжи, хлопче. Тут не можна бігати.”

Озирнувшись, Талік побачив вартового, що з’явився ніби нізвідки і тепер дивився на нього, хмурячи брови. Вибачившись, хлопець швидко покрокував далі. Нога вже не здавалась чужою, як вчора. Їдальня зустріла його запахом гарячої їжі, тихим гомоном людей та гучним реготом Рата Моссена. Він був тут головним. Саме Рат давав Таліку його “призначені роботи”, тож спілкуватися з ним доводилося щодня. І це було не дуже приємно. Він часто був грубий, міг нагримати тільки-но побачить. І при цьому він завжди весело спілкувався з іншими. Але не з Таліком.

Схопивши тарілку з їжею, хлопець бухнувся за найближче вільне місце і занурив ложку у ароматну кашу. Талік тут і так бував щодня на обід, але ще жодного разу він не бачив стількох людей за раз. Кілька разів у нього виникало бажання пересісти в куток, щоб не заважати іншим, але коли, нарешті, зібрався це зробити, то зрозумів, що сидить з пустою тарілкою — він з’їв все і не помітив.

Віднісши пусту тарілку до інших брудних, Талік направився в бік кухні, звідки чув голос Рата. Таліку довелось почекати кілька хвилин, перш ніж Рат Моссен звернув на нього увагу. Його обличчя скривилось так, що великий ніс здавався ще більшим:

“Чого тобі? Добавки нема!”

Талік дещо знітився, адже раніше йому просто вказували, що треба зробити:

“Ну… Роботи… Призначені…”

Рат скривився ще більше:

“Та які роботи? Ти що, не бачиш, що сніданок ще не закінчився? Невже так складно запам’ятати, що від тебе тут користь лише коли йде прибирання? Нагородили ж боги… Оце б показати твоїй матері, якого помічника вона виростила, та, думаю, вона і сама знає!”

Рат повернувся спиною і продовжив розмову з іншими. Талік був неготовий до такої реакції. Він ще постояв деякий час, але Рат так більше нічого і не сказав, тож хлопець просто пішов на вихід. По дорозі до своєї кімнати Талік намагався згадати, що він зробив не так, що Рат так себе поводить. Але виходило, що така поведінка була від самого початку.

Біля кімнати хлопця перехопив один з вартових і направив допомагати іншим мешканцям, що прибирали територію. Його відразу призначили виносити сміття, і навіть ніхто не гримав, якщо він робив це недостатньо швидко, а іноді навіть хвалили. Поступово задоволення від того, що йому доручають роботу відволікало його від думок про маму та слів Рата Моссена.

Після прибирання “призначеною роботою” стало допомагати Іскару Ортену в медичному блоці. Деякі речі, такі як викинути сміття з конкретних ящиків, були вже настільки звичними, що Талік зробив це не задумуючись. А ще виявилось, що без милиць працювати тут набагато простіше, не треба було дивитись, щоб щось не зачепити. Робота закінчилась настільки неочікувано, що Талік дещо знітився:

“Пане… Ортене…”

Чоловік, що в цей момент працював з якимись паперами за столом, буркнув, не піднімаючи голови:

“Майстер… Майстер Ортен…”

Талік кивнув і продовжив:

“Пане Майстер Ортен, я все… Можна тепер…”

Іскар Ортен, все ще не піднімаючи голови, швидко перебив:

“Якщо це не про овець, то можна.”

Талік знову кивнув і направився до виходу. Біля виходу хлопець завмер. Він не міг ніяк вирішити, чи повинен він зараз йти знову на кухню, чи Рат Моссен його не хоче сьогодні бачити взагалі. Та позаду роздався голос Іскара Ортена:

“Тобі зараз на кухню. Допомагати з прибиранням після сніданку.”

В їдальню Талік повертався з засторогою. Сніданок вже давно закінчився. В залі залишалось ще кілька людей, що переставляли столи, але основне прибирання вже було завершено. В цей раз Рат Моссен нічого не сказав, просто махнув рукою в напрямку зібраного сміття і повернувся до своїх справ. Раніше Талік міг віднести лише один мішок за раз. Заважали милиці. Тепер же хлопець впевнено схопив кожною рукою по мішку та направився на вихід. Робота йшла швидко. Лише раз Талік не втримав мішок. Частина недоїдків розсипалась на землю. Хлопець почав було підбирати руками, але почув вигук Рата Моссена:

“Ти там довго ще? В мене і без тебе справ вистачає!”

Талік підхопив мішки, засунув все, що встиг зібрати і побіг далі. Коли Талік повернувся за останнім мішком, то зустрів біля дверей Рата Моссена. Чоловік стояв мовчки, поки хлопець забирав залишки. Вже коли Талік переступив поріг, він почув:

“Ну нарешті!”

Двері з грюкотом зачинились прямо за спиною. Викинувши останнє сміття, Талік пішов на майданчик для прогулянок. Обіду ще не було, тож там не повинно було бути багато людей. Коли він дійшов, то майже всі лавочки ще були вільні.

Всівшись на лавку, він заплющив очі. Холодний вітер намагався залізти під одяг, а тепле сонце гріло шкіру. Прямо як на пасовищі. Він вже майже заурчав від задоволення, але згадав, що він тут не один, і відкрив очі. Просто так сидіти теж не хотілось, тому він підтягнув край рукава так, щоб сонце потрапляло на край браслету. В нього не виходило так пускати сонячних зайчиків, але саме сонце і так дуже красиво грало на металевих візерунках. Думки плавно перетікали з одного на інше, поки Талік не згадав, що Рат Моссен згадував його маму, і не просто згадував, а хотів їй щось показати.

За кілька хвилин він вже був біля їдальні. Обережно постукав, але відповіді не було. Талік трохи почекав і постукав ще. Коли він вже збирався знову стукати, двері нарешті відкрились. В проході стояв Рат Моссен. Він оглянув Таліка з голови до ніг і тихо запитав:

“Що?”

Після невеликої затримки хлопець пробубонів:

“Ви казали, що покажете моїй мамі… То вона вже приїхала сюди? Чи щє їде?”

Рат Моссен витер рукавом обличчя і перепитав:

“Приїхала? Це куди? Сюди?”

Рат голосно зареготав і ляснув себе по чолу.

Талік просто кивнув у відповідь, але Рат почав сміятись ще голосніше. Нарешті, відсміявшись, продовжив:

“Схоже, хлопче, ти зовсім не тямиш, куди потрапив. Це не просто забута богами діра. Це каземат для таких як ти, бовдурів, що пхали свого носа куди не слід. Забудь, не знайде тебе тут ніхто. Ні вона, ні будь-хто інший. Не знаю, з яких диких місць ти приїхав, але молись всім своїм богам, щоб твоя мати залишалась там якомога довше і ніколи сюди не потрапила.”

Ці слова сильно зачепили Таліка. Вони були неприємні, але Талік повірив. Повірив, що мама не приїде. А якщо й приїде — її не пустять. Він вибіг на вулицю, озираючись навкруги. Талік не розумів значення слова “каземат”, але всі інші слова ніби пульсували в його голові. Думки викликали нестерпний біль, наче хтось бив каменем по голові. Талік біг, розмазуючи сльози по обличчю. Він не обирав шлях. Ноги несли самі. За кілька метрів його нога ковзнула вбік, і Талік, зробивши ще кілька кроків, гепнувся на коліна. В ту ж мить біль прострелив по всьому тілу і зібрався у лівому коліні. Коли хлопець на нього подивився, то не відразу зрозумів, що сталось. Штани на лівому коліні перетворились на місиво з тканини, з-під якої текла кров. Талік обережно підняв шматок тканини. Коліно було в глибоких подряпинах та крові.

Погляд Таліка ковзнув нижче по нозі. Штани були сильно зіпсовані, взуття було вимазано в недоїдках. Хлопець обернувся і побачив залишки сміття, що він тоді так і не прибрав повністю. Біль в нозі наростав, сплітався з болем в грудях, що з’явився після слів Рата Моссена. Сльози не переставали текти. Думки про маму перейшли в спогади про те, як вона завжди дула йому на ранку і ставало легше.

Наче повторюючи її дії, Талік подув на коліно. Приємна прохолода принесла полегшення. Біль в коліні відступив. Талік здивовано провів пальцями, стираючи кров, і завмер від подиву. Прямо на очах рана почала зникати, і за кілька секунд повністю загоїлась. Першим бажанням Таліка було тікати. Він спробував підвестися, вдалося це не відразу. Талік озирнувся, сам не розуміючи, навіщо. Злегка качаючись, він побрів до власної кімнати. По тілу гуляло відчуття дивної втоми.

Вже біля будинку, де знаходилась його кімната, він побачив двох вартових. Поруч стояв Ельвар Моррен. Коли Талік наблизився, то вартові підхопили його під руки, а вищий наглядач сказав:

“Не пручайся, Майстер Ортен вже чекає.”