Сесія 2 - Той, кого нема

18 Фейдфлейма 850, пізній вечір

Коли Таліка винесли на двір, на вулиці було вже доволі темно, але все навкруги заливало м’яке блакитне світло, що йшло з усіх боків: зі стін будівель, стовпів вздовж доріжок, навіть з каменю під ногами. Талік глянув угору й здивувався. Неба там не було. Камінь тягнувся все вище, нависав над дахами й губився в темряві. Так, із задертою головою, його й занесли в будівлю.

Пройшовши довгими коридорами та кілька разів спустившись сходами, вартові доставили Таліка в невелике приміщення. Посадивши хлопця на стілець, вони відразу вийшли, залишивши його наодинці з тим самим чоловіком з неприємними очима, що сидів за столом навпроти нього. Переклавши кілька паперів на столі, чоловік сухо промовив:

“Моє ім’я — Ельвар Моррен, і саме я сьогодні вирішую твій статус в цьому прекрасному місці. Почнемо з найпростішого. Твоє ім’я, скільки років, місце проживання?”

Талік назвав своє ім’я і замовк, питання про вік вже викликало труднощі — коли він раніше називав вік, то мама завжди його виправляла, але хлопець ніяк не міг згадати, що саме вона казала. Так і не пригадавши, він промовив:

“Я не знаю… Треба перепитати маму… Вона краще знає… А живу з мамою…”

Талік очікував, що його відповідь не сподобається. Його відповіді дуже часто не подобались іншим. Тому хлопець вже був готовий, що і зараз на нього почнуть кричати, та чоловік просто кивнув, щось записав на аркуші і продовжив задавати питання. Він питав про все: чим Талік займався, що їв, де гуляв, — і ставив купу інших питань, на які хлопець намагався відповідати якомога повніше. В якийсь момент почались питання про вирву. Талік намагався пояснити про гул, біле світло, зламану ногу. Коли хлопець замовчав, чоловік відкинувся на спинку стільця і промовив:

“Цікаво виходить… Йшов, світло, гул, вирва… Цікаво, але не так складно, як хочеться… Та і Дарен сумнівається…”

Хлопець було відкрив рота, але так і не знайшовся, що сказати. Чоловік тим часом встав з-за столу і повільно ходив по кімнаті. Іноді він підходив до столу, брав якийсь папірець, щось туди дописував або навпаки закреслював. Нарешті він знову сів за стіл і знову почав задавати питання. На деякі з них Талік вже давав відповідь, але чоловік просив додаткових подробиць, які хлопець не завжди міг дати. Чим далі йшла їх розмова, тим питання ставали все дивнішими, а замість відповідей Талік все частіше просив покликати маму, яка все пояснить. Чоловік щось записував, вставав з-за столу, знову ходив по кімнаті, і повертався за стіл з новими питаннями. В якийсь момент він злегка хлопнув долонею по столу і покликав вартових.

Коли ті зайшли, чоловік щось швидко писав на аркуші, і, не піднімаючи голову, сказав:

“Його визнано розумово обмеженим свідком, що володіє інформацією, яка може становити загрозу для Імперії. Обмеження — середні.”

Після цих слів він відкрив шафу і дістав два металевих предмети. Підійшовши до Таліка, чоловік швидким рухом начепив їх на руки і промовив:

“Це Браслети Гіаса. Не намагайся їх зняти. Все одно не вийде, тільки нашкодиш собі.”

Талік з подивом дивився на свої руки, на яких тепер були два дуже широких металевих браслети з дивними візерунками. У голову чомусь лізло слово “наручі”.

Тим часом вартові підняли хлопця під руки і понесли назад до його кімнати. Цієї ночі виснажений Талік спав “як убитий”.

7 Вандвінда 850

Талік сидів на лавочці та грівся на сонці. Холодний вітер цього місця кусав за шкіру, але хлопець сидів нерухомо, ловлячи останні промені сонця, що падали з діри в кам’яній стелі. Ще трохи, і сонячна пляма сповзе з його лавки на сусідню. Талік озирнувся, чи не йде хтось, і пересів на наступну, вслід за сонцем.

Майданчик для прогулянок йому показали ще в перші дні. Таліка ще тоді здивувало, чому там усі сидять, а не гуляють. Пояснення про сонце спочатку залишилось просто словами — він і сам бачив, що там світить сонце. Та за кілька днів, втомившись стояти на милицях, він сів на вільне місце. Тепле сонце ковзнуло по його шкірі і хлопець ледь не заурчав від задоволення. З того дня Талік намагався хоч на трохи встигнути на майданчик. Виходило не завжди.

Сьогодні ж він тут сидів з самого ранку. Замість щоденних робіт, вранці його направили до медичної частини, де нарешті зняли з ноги тверду пов’язку. Місцевий лікар ще раз уважно оглянув ногу і сказав:

“Не бігать! Травмуєш ногу — милиці не дам!”

Талік від неочікуваності аж знітився:

“Але пане Іскар…”

Той демонстративно закотив очі:

“Для тебе — Майстер Ортен, або хоча б пан Іскар Ортен.”

Талік лише кивнув, забувши, що хотів сказати до цього. Кілька секунд він мовчав, поки не помітив, що лікар все ще дивиться так, ніби чогось очікує. Нарешті Талік кивнув і сказав:

“Так, Майстер Ортен”.

Той лише махнув рукою:

“Все одно завтра забудеш, як правильно звертатись до мага. Сьогодні відпочиваєш. Можеш йти.”

Зрадівши можливості, Талік відразу направився на майданчик.

Йти без милиць було дещо боязно. Кожен крок вилікуваною ногою віддавав свербінням, наче Талік робив щось неправильно. Та все ж так, крок за кроком хлопець дістався майданчика. Вранці тут завжди було повно вільних місць, але “призначені роботи” не дозволяли спокійно грітись. Ці слова не подобались Таліку, вони були якісь “несмачні”, але від нього вимагали казати саме так, коли він починав або закінчував робити те, що йому доручили. Доручали зазвичай щось кудись нести: винести сміття, віднести коробку, щось переставити. Робити це на милицях було не завжди зручно, але Талік не жалівся. Його мама казала, що “завжди треба слухатись дорослих”, от він і слухався. Скажуть нести — ніс, скажуть їсти — їв, скажуть спати — спав.

І ось нарешті його бажання здійснилось. Він тут сам. Перші відвідувачі прийдуть після обіду, тож ніхто його не прожене, і він зможе спокійно насолодитись сонцем. Талік боязко озирнувся. Навколо було багато мешканців цього місця, але зараз всі вони йшли у своїх справах повз майданчик. Іноді хлопцю було цікаво чим зайняті інші. Він бачив, що частина мешканців регулярно йшла кудись в кам’яні коридори, але коли до цих проходів наближався сам Талік, то вартові його м’яко розвертали назад.

Вартові тут були дивні. Вони були дуже спокійні, майже ніколи не кричали і дуже рідко лаялись на Таліка, навіть якщо він робив щось не так. А от інші мешканці поводили себе по-різному. Прямо Таліка не ображали, але могли нагримати чи штовхнути, якщо він їм чимось заважав. Особливо на майданчику. Саме тому він зараз постійно перевіряв чи не йде хтось, хто прожене його від сонячної плями. Таліку подобалось, що всі тут вдягнені по-особливому. У вартових свій одяг, у інших мешканців — свій, дещо яскравий. Такий, що можна помітити зарані і відійти в бік, поки його не штовхнули. Сам Талік був вдягнений в такий же яскравий одяг як і інші, і це йому не дуже подобалось. За цей час він кілька разів питав, чи можуть йому дати одяг як у вартових, але кожен раз йому відмовляли.

А ще вартові не носили браслети. Мешканці носили, але один, на лівій руці. А у Таліка — відразу два. Одного разу Талік вирішив, що інші мешканці сердяться саме через це. Мабуть, вони теж хотіли два. Тоді Талік вперше спробував стягнути його з руки, але метал ніби прилип до шкіри. Скільки хлопець не смикав, браслет так і не зсунувся, хоча пізніше, коли захотілось просто почухати руку під металом, то це не викликало жодних труднощів. Після кількох спроб зняти браслет, Талік згадав, що пан Ельвар Моррен казав цього не робити і полишив спроби зняти.

Талік винирнув зі спогадів, вчергове озирнувся і пересів на наступну лавку слідом за сонцем. Неподалік знову пройшли місцеві. Вони голосно розмовляли, розмахуючи руками. Талік не намагався їх підслухати, але все одно одне слово його зачепило. Знову. Останні дні він часто чув це слово. “Вандвінд”. Від цих звуків на душі ставало тепло, а посмішка сама з’являлась на обличчі. Мама пояснювала, що насправді значить це слово, але для хлопця це означало, що скоро буде його “особливий день з подарунками”. Не відразу. Спочатку “дорослі” довго кажуть це слово, а потім мама вранці казала, що настав “особливий день з подарунками”. Тож доведеться почекати. Головне, що “дорослі” знову почали казати це слово.

З “особливого дня” думка швидко перескочила на саму маму. За всі ці дні він її так і не бачив, хоча був впевнений, що мама обов’язково повинна прийти і забрати його звідси додому. Особливо, коли “дорослі” почали казати “Вандвінд”. Хлопець був впевнений — мама нізащо не пропустить його “особливий день з подарунками”.

З цією думкою тепер він прокидався щодня. І якщо раніше вона просто піднімала йому настрій, то тепер, коли нога загоїлась, хотілось бігати від радості. А ще хотілось пасти овець. Талік чесно розповів вартовим, що він краще за всіх вміє це робити, але до овець його так і не допустили. Тоді вартовий вперше нагримав на нього, сказавши, що ніяких тут овець нема, але Талік йому не повірив.

Талік ще не раз міняв лавку, наздоганяючи сонячну пляму. Разом з цим стрибали і його думки — мама, особливий день, вівці. Зрештою на майданчику з’явились інші мешканці, і ранковий спокій закінчився.

Інтерлюдія

Вищий доглядач Ельвар Моррен перегорнув кілька аркушів наданого звіту, лише іноді зупиняючись поглядом і сказав:

“Звіт я вивчу пізніше, а зараз — що скажете своїми словами? Ви його вже півроку перевіряєте. То він дурень чи професіонал?”

Іскар Ортен лише знизав плечима.

Права брова Ельвара помітно піднялась:

“Навіть так? Настільки все погано?”

Іскар зітхнув і втомлено відповів:

“А як ви хотіли? З ним же навіть просто розмовляти страшно. Ще скаже щось не те і поміняю я свій медичний блок на сусідню камеру. Два Браслети Гіаса. Два! Як звичайний дурень міг двічі вляпатись в справи Імперії?”

Вищий доглядач хитро посміхнувся:

“Хочете розповім як, Майстре Ортен? Ні? Чомусь я так і думав. Тож розповідайте ви…”

Іскар вчергове зітхнув.

“За ці півроку його поведінка стабільна. Збою паттернів не помічено. Магічна перевірка теж нічого не дала. Мій висновок — все ж таки він дійсно розумово неповноцінний. Або професіонал, що у якості тортур розповідає про випас овець. Я цих овець вже сам, мабуть, з закритими очима можу пасти.”

“Жартуєте?” —

Голос Ельвара трохи додав метала. Іскар поспішив пояснити:

“Скоріше жаліюсь. З ним дійсно складно працювати. Хоча, якщо використовувати матір як тригер, то він досить керований.”

Ельвар Моррен на деякий час замовчав. Мовчав і Іскар, переминаючись з ноги на ногу.

Нарешті вищий доглядач кивнув, ніби дійшов якогось висновку і продовжив:

“Ви сказали, що поведінка без змін. Однак, мені доповідали, що якість його “роботи” помітно виросла. І давайте без знизування плечима.”

Іскар Ортен явно придушив в собі бажання знизати плечима і сказав:

“Так, але в межах моделі. Тимчасовий ефект. Схоже, що він просто згадав про свій день народження. Ну і впевнений, що матір приїде за ним.”

Ельвар знову фиркнув:

“А як же! Приїде. Прямо сюди, в “Гареза”… Хоча… Як ти там казав? Використовувати матір як тригер для контролю? Підготуй на завтра звіт як ти це бачиш.”

Відпустивши мага, Ельвар Моррен повільно відкрив тоненьку папку — розслідування Саладузського інцеденту. Пробіг по аркушам очима, ніби сподіваючись, що там з’явиться щось ще, окрім звіту про провал всіх основних версій, переліку усіх жителів, офіційно визнаних жертвами, та згадки єдиного свідка. Того самого, що є в переліку жертв. Взявши аркуш з даними свідка, він тихо промовив:

“Що ж, Талік… Треба нам знову поспілкуватись… Інакше Імператор буде дуже незадоволений результатами…”