Сесія 8 - Інтерлюдія, або Ще одна Довга дорога вниз

Ніч з 12 на 13 Сліпвінда 850

Ліал давно втратив відчуття часу, але продовжував йти, спираючись лише на одному йому зрозумілі ознаки. Шлях не був прямий. Він петляв, розділявся, перетинався з іншими проходами. Старі шахти давно залишились за спиною, уступивши місце таким же старим печерам. Вони вже давно йшли, не ховаючись. Ліал навіть видав другий ліхтар жінці. Коли Мірін пригальмовувала на черговому перехресті, чоловік лише усміхався і продовжував йти, не спиняючи крок. Жінка кілька разів намагалась розпитати, які ж ознаки бачив Ліал, але він лише відмахувався, посилаючись на досвід та інтуїцію. Розмова на інші теми теж не складалась. На всі питання, що не стосувались маршруту, Ліал відповідав коротко, а на фрази без питань — не реагував зовсім.

Не завжди шлях давався гладко. Рівні коридори змінювались крихкими карнизами над бурхливим потоком. Час від часу шлях перекривали великі брили, через які доводилось перелазити, і не завжди це було зручно. Кілька разів як Мірін, так і сам Ліал зривались, намагаючись подолати чергову брилу, але жодного разу вони не повернули назад, щоб обрати інший шлях.

Під час чергового привалу Ліал нарешті вирішив порушити мовчання:

“Гарні новини — ми успішно відірвались від варти. Погані — мені відомо лише про один вихід, той, куди виводив потік зі старих шахт. І нас там явно чекають.”

Він трохи помовчав і, махнувши в бік потоку, біля якого вони знаходились, продовжив:

“Куди веде ця вода — гадки не маю. Якщо пощастить, то до виходу. Якщо дуже пощастить — до якогось іншого виходу.”

Ліал піднявся, закинув наплічник за спину і тихо вилаявся. Коли він пропонував угоду Мірін, то очікував від неї більше користі, особливо в пошуку інформації. Ліал дуже зрадів, коли жінка дістала мапи старих шахт, навіть тієї частини, що була відокремлена від “Гареза”. Та радість була недовга. В усіх архівах, де змогла попорпатись Мірін, не було жодної нормальної інформації про старі печери, окрім того, що вони є. Ліал бачив лише два пояснення. Або на момент дослідження старих шахт доступ до печер був закритий, або інформація про дослідження засекречена. І невідомо, що гірше. Дочекавшись Мірін, Ліал рушив далі.

Мережа тунелів розгалужувалась все сильніше. Якщо раніше при зустрічі якогось перехрестя Ліал навіть не сповільнював крок, то тепер він все частіше зупинявся, щоб обрати, куди йти далі. Втома та здобуті на шляху поранення давали про себе знати. Нечасті і до цього розмови припинились зовсім, а коли вони лише чудом вижили під обвалом, втративши один з ліхтарів, то не було сил навіть лаятись. Час від часу вони знову знаходили потік, та навіть це вже не додавало бадьорості, як раніше, тим паче що рано чи пізно шлях знову уводив кудись у бік.

Коли Ліал майже налетів на кремезного чоловіка, то спочатку не повірив своїм очам. Той був в одязі, зробленому зі шкур якихось тварин, і, здавалось, зливався з каменем позаду себе, а ще у нього не було жодного джерела світла. Ліал обережно опустив свій ліхтар на землю. Він намагався не робити різких рухів. Думку, що це хтось випадковий, Ліал відкинув відразу. Людина, що спокійно розгулює давно забутими печерами, та ще й без світла, не може бути простою. Мірін же просто зойкнула і сіла прямо на підлогу. Швидкого погляду на жінку було достатньо, щоб зрозуміти, що сил у неї вже не залишилось. Ні на втечу, ні, тим паче, на ймовірний конфлікт. Трохи зібравшись та намагаючись говорити так, щоб його голос не видав хвилювання, Ліал промовив:

“Вітаю. Ми заблукали. Можете підказати, де вихід?”

Незнайомець лише посміхався, ніби чогось очікуючи. Ліал продовжив:

“Ми йшли старими шахтами. Мали вийти до гірського озера, але звернули не туди.”

Ліал обережно обирав слова. Він не хотів прямо брехати, але і всю правду було казати небезпечно.

Незнайомець ще трохи помовчав, потім хмикнув, наче давав розуміти, що не вірить жодному слову, і махнув рукою, запрошуючи за собою. Ліал допоміг піднятись Мірін, підібрав ліхтар та рушив за незнайомцем. Той йшов занадто впевнено, як людина, яка давно знає тут кожний камінець. Кілька разів на перехрестях він обирав зовсім не той шлях, що обрав би сам Ліал. Десь через пів години шляху вони вийшли з печер назовні. Навколо була глибока ніч, але сніг, що вкривав все навколо, дозволяв непогано бачити. Зовсім поруч виявилось озеро, яке, судячи з плеску води, не замерзло, незважаючи на холодну пору року.

Махнувши в незрозумілому Ліалу напрямку, незнайомець вперше заговорив:

“Далі самі. І більше не… блукайте.”

Останнє слово він ніби підкреслив. Чоловік продовжував посміхатись, але в його очах Ліал бачив лише небезпеку. Однак і сил відразу піти вже не залишалось. Тому Ліал коротко кивнув і промовив:

“Так, дякую, зараз трохи відпочинемо і підемо далі. Звісно, якщо ви не проти нашої присутності тут.”

Незнайомець продовжив мовчки посміхатись, та Ліалу здалось, що зараз вирішується їх доля. Мірін же ніби і не помічала цієї небезпеки. Вона посміхнулась і сказала:

“Дякую, що вивели нас.”

Потім додала:

“Піду води наберу.”

Ліал лише провів її поглядом, чекаючи на рішення незнайомця. Однак, коли той вже відкрив рот, щоб щось сказати, з боку Мірін роздався доволі гучний зойк. Залишивши незнайомця самого, Ліал направився до жінки, що стояла біля темної плями. Наблизившись, Ліал зрозумів, що ця пляма — тіло, що лежало на краю води.

“Та скільки вас тут?”

Від несподіванки Ліал здригнувся. Голос йшов із-за його спини, але при цьому він не почув жодного кроку за собою. Незнайомець підійшов до тіла і перевернув його ногою, ніби мішок картоплі.

“Ти ба! Ще живий! Та ненадовго. Замерз бідося.”

Це прозвучало спокійно і беземоційно. Ліал знав таку байдужість. Так говорили ті, хто бачив стільки смертей, що їх кількість вимірювалась навіть не десятками. Наступної миті Ліал голосно вилаявся. До нього нарешті дійшло, що одяг на тілі — це саме той, що видавали в “Гареза”. А значить, варта, що піде за потоком, теж знайде цей вихід. Ліалу було байдуже, чи зможе ще хтось інший скористатись їх шляхом втечі, а от можливі переслідувачі — це те, від чого він не міг просто так відмахнутись. Його роздуми перервала Мірін, що стояла, притиснувши руки до обличчя:

“Це ж Талік… Ліал… Ми мусимо йому допомогти… Я знаю, що у нас нема часу, але якби не він…”

Жінка не встигла договорити, як незнайомець підійшов ближче, вигукнувши:

“Трясця! Як же ви всі мені в печінках вже!”

Одним рухом незнайомець закинув Таліка на плече. Він вже не посміхався, але в очах читалась та сама небезпека. Повільно оглянувши Ліала та Мірін, він промовив:

“Айк вас задери. Йдіть за мною, якщо вам дійсно не байдуже до нього.”

Відповіді чекати не став, а направився назад до входу в печеру. Мірін відразу направилась вслід. Сам Ліал хоч і вважав, що це марна трата часу і треба тікати далі, та після деяких вагань здався. Вони змінили маршрут і вийшли невідомо де. На додаток щось у зовнішньому вигляді цього незнайомця підказувало, що вони доволі далеко від найближчого селища. Тож попередній план розпрощатись з Мірін відразу, як вони вийдуть з печер, доводилось коригувати. В незнайомому лісі, без нормальної зброї та лише з мінімальним спорядженням, вижити самому буде дуже складно. Незалежно від того, як далі складеться з Мірін, довелось визнати, що відпочинок в затишному місці — це кращий варіант, навіть якщо врахувати загрозу переслідування. Те, що незнайомець поніс Таліка в саме таке місце, не викликало у Ліала жодних сумнівів.

Повернувшись до печер, незнайомець пішов іншим маршрутом. Через десяток хвилин вони увійшли до невеликої печери, що була обладнана під довготривале проживання. Незнайомець поклав Таліка на лежанку, стягнув з нього весь мокрий одяг та накрив ковдрою зі шкур. Підкинувши дрова у вогнище, він сів на єдиний стілець і доволі строго сказав:

“Ну, розповідайте все. І почніть, мабуть, з браслетів, що на руках вашого знайомого…”