Сесія 7 - Довга дорога вниз

12 Сліпвінда 850

Удар у груди привів Таліка до тями. Несвідомо він простягнув руки, відчувши на секунду щось тверде, схоже на слизьке каміння. Наступної миті це відчуття зникло, та на зміну йому прийшов холод та відчуття потоку, що несе його невідомо куди. Перед очима було темно. Хлопець навіть намагався протерти очі, але це не допомогло. Він спробував гребти поперек потоку, як колись його вчив дядько Аль, але течія весь час його розвертала в інший бік. В якийсь момент йому здалось, що він почав розрізняти якісь обриси, як тут же його вдарило в іншу перешкоду. У вухах неприємно задзвеніло, а в очах почало все біліти.

Легені в черговий раз обпекло водою. Талік намагався вигребти на поверхню, але, зробивши кілька рухів, замість поверхні він зустрів камінь. Відчуття, де верх, а де низ дивно змазалось, і тепер йому здавалось, що насправді він плив убік. Ледь стримуючись, щоб не вдихнути воду, Талік змінив напрям, але бурхливий потік раптово перейшов у водоспад. Падаючи, йому вдалось зробити кілька ковтків повітря, та наступної миті він так само опинився під водою, знову не розуміючи, де верх, а де низ.

Сил у хлопця ставало все менше, все частіше він втрачав свідомість, приходячи до тями після чергового зіткнення з камінням. Ці удари ставали дедалі болючішими, але саме ці спалахи болю і приводили до тями, дозволяючи продовжувати боротьбу з потоком. Боліло абсолютно все тіло. Таліку чомусь згадалось, як його колись побили інші хлопці. Талік не пам’ятав, чому це трапилось, але відчуття болю, коли його забивали ногами, було дуже схоже на те, що він відчував зараз. Спогад, як його тоді кілька разів боляче вдарили по голові, був настільки сильним, що Талік мимоволі прикрив голову руками, переставши боротись з потоком.

Коли Талік вчергове прийшов до тями, то потік явно зупинився. Верх і низ нарешті перестали стрибати з місця на місце. Лише холод та біль залишились незмінними. Добряче наковтавшись води, Талік нарешті винирнув на поверхню. В той же момент його засліпило яскраве світло. Коли він трохи звик, то побачив, що знаходиться посеред невеликого озера. З одного боку скеля, з іншого ліс. Хлопець спробував було роздивитись берег, але чистий сніг, що вкривав все навколо, наче обпікав очі. Так, мружачись, він і погріб у напрямку берега. Останнє, що запам’ятав Талік, це як він виповзає на берег, перемішуючи пісок зі снігом.

Інтерлюдія

Мірін нервувала. Пройшло вже кілька хвилин, як вона прийшла до Ліала в старі шахти, але нічого не відбувалось. Кинувши незадоволений погляд на напарника, що махав кайлом біля дальньої стінки, жінка продовжила демонстративно підбирати та складати у вагонетку шматки руди та каміння. Іншого хорошого пояснення, чого Мірін сюди прийшла, вони з Ліалом так і не придумали. Коли почувся віддалений гуркіт, жінка зупинилась і здивовано оглянула навкруги. Тільки зараз вона зрозуміла, що зовсім не уявляла, що супроводжуватиме відкриття шляху на волю. Підлога тремтіла все більше, а зі стелі сипалась земля. Гуркіт ставав дедалі гучнішим. Якоїсь миті частина підлоги просто провалилась униз, відкриваючи прохід в темряву. Коли Мірін озирнулась до Ліала, той якраз діставав з ніші в стіні два наплічники та ліхтар. Чоловік не гаяв час і просто кинув один з наплічників Мірін. Вона ледь встигла накинути лямки на плечі, як Ліал схопив її за руку і потягнув до провалу.

Перед проходом Мірін зупинилась, намагаючись щось розгледіти в темноті провалля, на що Ліал лише проричав:

“Нема часу роздивлятись, стрибаємо!”

Так і не відпустивши її руку, чоловік стрибнув, утягуючи за собою. Десь вгорі було чутно крики вартових та тупіт важких чобіт. Варта була набагато ближче, ніж вони розраховували.

Падіння було недовгим. Мірін очікувала опинитися у воді, але натомість відчула під ногами м'який ґрунт. Швидко озирнувшись, вона зрозуміла, що стоїть на купі землі якраз під провалом. Запаливши ліхтар, Ліал швидко рушив уперед, обираючи лише йому зрозумілий маршрут. Мірін залишалось лише покладатись на його навички розвідника та слідопита і вміння читати знаки в оточенні. Зробивши кілька кроків, жінка нервово хмикнула:

“Скільки разів цей план був на межі провалу. Навіть трохи дивно, що спрацював.”

Ліал похитав головою:

“Ти ж чула варту? Занадто близько, явно були наготові. Схоже, що моє алібі до кінця не спрацювало і нас продовжували підозрювати. Тож намагайся не залишати зайвих слідів.”

Їх шлях петляв вздовж стрімкого потоку. Іноді вони відхилялись в бік, але раз за разом повертались до нього. Стукіт чобіт та обладунків варти ставав все ближче. Час від часу Ліал лаявся і суттєво змінював маршрут. В такі моменти Мірін починала молитись, щоб це не був тупик. Кілька разів їх майже наздоганяли. Це змусило Ліала ризикувати ще більше: він загасив ліхтар і потягнув Мірін до великої щілини.

Там вони просиділи кілька годин, не ризикуючи зайвий раз поворухнутись, аж поки голоси та кроки не затихли вдалині. Останні слова, що змогла розібрати Мірін — варта щось або когось побачила і рушила досліджувати інший напрямок. В таку удачу жінка просто не повірила.

Зваживши всі варіанти, Мірін погодилась на пропозицію Ліала змінити маршрут. Замість того, щоб повернутись до потоку, який, за словами чоловіка, мав вивести назовні, вони пішли далі вглиб печер у пошуках іншого виходу. За словами Ліала, попередній маршрут, на який він так покладав надії, тепер став небезпечним.

Інтерлюдія 2

Ельвар Моррен відкинувся на спинку крісла і злегка прикрив очі. Його погляд блукав по стіні. Кілька разів він ковзав по спітнілому чолу доповідача. Вартовий, що щойно закінчив доповідь, напружено чекав, переминаючись з ноги на ногу і старанно уникав цього погляду. Ельвар повільно відкрив одну з шухляд свого стола і дістав яблуко та маленький ножик. Лезо неквапливо знімало шкірку тоненькими смужками, що з тихим шурханням падали на підлогу. Коли половина яблука була вже очищена, вищий наглядач тихо промовив, трохи розтягуючи слова:

“Тож все-таки троє… Ліал, Мірін, і цей… Талік…”

Очі Ельвара відмітили, як на останньому імені вартовий здригнувся, ховаючи збитий кулак за спину. Відмітили і сковзнули далі. Черговий шматок яблучної шкірки сковзнув на підлогу. Голос Ельвара став тихішим:

“Всіх бранців повернути до їх кімнат. Відправити три загони до озера…”

Очі знову дивились в обличчя вартового. Ельвар продовжив:

“Власне саме там єдиний відомий вихід з печер, що ми не змогли остаточно перекрити…”

Ельвар поклав очищене яблуко на край столу, повільно витер лезо та поклав ножик назад у шухляду. Вартовий, здавалось, перестав дихати.

“Шукаєте трьох… Але те тіло, яке пошуковий загін бачив у течії… Вони могли розділитись…”

Вартовий не втримався і перепитав:

“Трьох? Але ж біля провалу були лише Ліал та Мірін…”

Голос вартового помітно тремтів. Погляд Ельвара на мить затримався на його обличчі й знову ковзнув убік. Голос вищого наглядача залишався таким самим тихим:

“Троє. Крім провалу у шахтах, був ще один. В технічних приміщеннях. Тих самих, де цей…”

Ельвар Моррен на секунду запнувся і продовжив:

“Там, де цей… крутив вентилі! І де його бачили востаннє.”

Вищий наглядач повільно піднявся з крісла, взяв зі столу чищене яблуко. Його голос став ще тихішим:

“До речі, якщо до вечора не дасте відповідь, як саме він дістався до агрегатів, то можете просто не повертатись.”

Рука наглядача розтиснулась, і яблуко впало прямо у смітник.