Сесія 0 - Замість прологу

8 Хайвотера 850

Талік Клост замружився і підставив обличчя сонцю. Хлопець ледь не заурчав від задоволення, відчуваючи як його огортає тепло, а мокрі доріжки біля очей нарешті висихають. Разом з цим розвіювалась і образа на місцевого старосту, що знову назвав його "криворуким дурнем". Талік намагався зрозуміти чому той його так називає, адже хлопець нічого поганого не зробив і не зламав, ну принаймні сьогодні. З самого ранку, коли Талік, як і завжди, збирав по селищу овець в отару, він навіть не підходив до дому старости, але той все одно чогось злився. Чомусь сьогодні ці слова були особливо неприємними, навіть пояснення мами, що він "особливий, а не дурний", не допомагало заспокоїтись.

Талік відкрив очі і оглянувся, перевіряючи чи всі вівці на місці. Це було його "головним завданням", як казала мама. Коли Талік це чув, то мимоволі розправляв плечі. Йому подобалось, що він може бути корисним, особливо у такій важливій справі, як пасти вівці. Таліку дуже подобались вівці, йому взагалі подобались тварини, але вівці – особливо, бо були теплі, м’які та схожі на хмаринки. А ще вони дуже розумні, самі могли підказати коли час до дому, або, навіть, підказати дорогу, якщо Таліку здавалось, що він заблукав. Тому, коли Талік чув слова накшталт "тупа вівця", то це викликало у нього образу. Тож кожен ранок він урочисто обіцяв мамі захистити овець від усіх небезпек. Мама лише посміхалась і гладила його по голові. Інші чомусь на це сміялись, і староста знову називав його "дурнем" і додавав "добре, що тут хижаків нема".

Талік був впевнений, що краще нього ніхто не зміг би пасти вівці. Мама казала, що він особливий, а значить – не гірший. Особливо йому було приємно, коли мама, слухаючи як він сам діставав чергову впавшу в розщелину вівцю, казала, що він такий же сильний як і тато, і що тато б ним пишався. Згадавши це, хлопець подивився на свої руки, що дійсно були значно товщі, ніж у інших хлопців. Він довго слухав як тріщіть тканина куртки, коли він згинає руку, аж поки вівці не нагадали про себе беканням. Він почав уважно оглядати кожну вівцю. Талік не вмів рахувати, але завжди міг зрозуміти чи всі вівці на місці.

Впевнившись, що все добре, Талік потягнувся, витер рукавом залишки сліз та почав розглядати небо – вчора він бачив дуже красиву хмаринку. Однак, вівці продовжили бекати, ніби щось їх тривожило. Талік оглянувся, але навколо все було таким як і завжди – затишна зелена полонина, оточена горами, кілька пташок в небі, да і все, нічого не звичного.

Бекання ставало все голосніше, це лякало хлопця, але він пам’ятав свою обіцянку захищати тварин, тому він лише міцніше стиснув кулаки та озирався в очікуванні небезпеки. Незвичне таки з’явилось. Зверху. З голосним гуркотом "щось" прорізало небо і впало за пагорбом, здригнувши землю. Налякані тварини рванули в різні боки. Талік намагався їх заспокоїти, але в цей раз вівці, що завжди були слухняні, його чомусь ігнорували.

Облазивши навколо пасовища, він знайшов частину тварин. Переконавшись, що знайдені вівці заспокоїлись і мирно пасуться, він відправився за іншою групою, що втікала саме в напрямку куди впало те саме "щось". Власне, за другим пагорбом він і знайшов невеликий кратер, посередині якого лежав дивний кристал, не менш дивного кольору – чорний, але ніби з маленькими зірочками, що миготять. Нероздумуючи, Талік підняв кристал. Йому здалось, що в момент доторку, кристал злегка завібрував, однак це було кілька секунд, та і кристал був дуже незвичний, тож Талік поклав знахідку до кишені, щоб подарувати мамі, та продовжив пошуки.

Вже коли він зібрав всіх овець до купи, Талік звернув увагу на дивне тепло в кишені, там де лежав знайдений кристал. Діставши його, хлопець почав знову уважно оглядати знахідку, крутячи в різні боки. Раптом кристал почав розсипатись порохом, однак, замість того щоб кружляти і осідати на землю, цей пил притягувався до рук і обліплював їх. Таліку здалось, що щось проникає йому під шкіру. Закричавши з переляку, він намагався відкинути кристал, але той надійно прилип до долоні, огортаючи її все більшими шарами дрібного пилу. Більше того, з’явилось відчуття, ніби всередині нього рухається вогонь, піднімаючись все вище по руці. Лише щоденна обіцянка захищати овець змусила не кинути отару і не побігти додому до матері. Скиглячі від внутрішнього жару що вже охопив обидві руки, Талік погнав отару додому. Він всіляко намагався підганяти овець, що не були готові так рано повертатись. Страх залишити овець перемішувався зі страхом, що викликав біль. Руки вже не пекло, їх ніби стиснули і викручували в різні сторони одночасно. Коли Талік не витримав і знову оглянув свої руки, то побачив, що вони ніби ссохлись, значно зменшившись в товщині. Цього видовища хлопець вже не витримав і побіг, забувши про отару. Кроки ставали все важчими, на зміну внутрішньому вогню та болю прийшла слабкість, що посилювалась з кожною миттю.

До селища він дістався ледь переставляючи ноги, від слабкості він не міг кричати, лише беззвучно відкривав рота. Він бачив, що його помітили, що йому хтось біжить на зустріч, вони щось кричали, але він не міг розібрати слова – заважав дивний голосний гул, що раптово з’явився навколо. По тому, як почали озиратись люди, Талік зрозумів, що гул чує не тільки він.

Наступної миті все навколо накрило безмежно яскраве біле сяйво.

Коли Талік знову міг бачити, він лежав на схилі величезної вирви. Не просто великої, вирва здавалась безкрайньою. Перелякано озирнувшись, хлопець не побачив ані селища, ані дороги якою він йшов. Навколо була лише чорна і холодна земля. Наступним відкриттям стало те, що він повністю голий. Талік не розумів ні де знаходиться, ні як потрапив сюди. Було нестерпне бажання бігти, невідомо куди, просто подалі звідси. Не в силах протистояти цьому, хлопець зробив кілька кроків, та нога ковзнула вбік. Він впав і покотився на дно вирви. Спроба піднятись викликала нестерпний біль – нога була вигнута під незвичним кутом і з неї щось стирчало. І лише тоді, лежачи на холодній землі, він нарешті зрозумів найстрашніше: він не знав де мама.

Від болю і від цього розуміння сльози потекли самі собою.