Сесія 4 - Вівця у вовчій шкурі

16 Вандвінда 850

Після того падіння ранковий порядок Таліка зазнав суттєвих змін. Замість ранішніх робіт його вели до Іскара Ортена, де той робив щось… Талік навіть не міг зрозуміти, що саме з ним роблять. Іскар Ортен то махав руками, то прикладав якісь предмети, то лаявся на своїх помічників дивними словами. Від хлопця вимагали при цьому просто стояти і не рухатись, причому самому Таліку то ставало спекотно, то холодно, то лоскотно, то сильно хотілось пити. Кожен раз якесь інше відчуття. Іноді ставало страшно і хотілось бігти, але страх міг швидко змінитись радістю. Талік неодноразово намагався дізнатись, що відбувається, але на нього звертали увагу тільки коли самі щось запитували.

Спочатку Талік постійно очікував болю, але боляче не було, навіть тоді, коли йому в руки та ноги почали тикати якісь циліндри з голками. Коли хлопець вперше побачив, як голка входить в його руку, то сильно смикнувся. Хотілось бігти, але ноги не могли зробити ані кроку. В цей момент один з помічників дав йому по потилиці, наказуючи не рухатись. Це був перший і єдиний біль, що за ці дні відчув Талік. Іскар Ортен тоді дуже сильно лаявся і бив помічника якоюсь трубкою по спині, кричав про якусь порушену концентрацію і що треба все перероблювати. Тоді вони провели в медичному блоці весь день.

Талік думав, що і сьогодні його ведуть до медичного блоку, але вартові направили його до іншої будівлі. Всередині будівля відрізнялась від того, що хлопець бачив до цього. Все було якесь яскравіше, красивіше. На стінах різноманітні зображення, багато квітів, що стояли в горщиках вздовж стін. І пахло якось незвично. Приємно, ледь непомітно.

Вартові зупинились перед дверима з візерунками і постукали. Майже відразу з-за дверей почувся голос Ельвара Моррена:

“Заводьте!”

Таліка завели у велике приміщення. Тут так само висіли різні зображення, квіти в горщиках, тільки запах був інший — пахло димом. Біля вікна стояв Ельвар Моррен. Його погляд був такий же неприємний, як і при першій зустрічі. Ельвар пройшов від вікна в куток, в інший, підійшов до столу, знову повернувся до вікна. Весь цей час у Таліка було відчуття, що чоловік дивиться прямо в очі, навіть коли той відвертався спиною. Особливо коли той відвертався спиною. Нарешті Ельвар Моррен сів за свій великий стіл, розклав перед собою якісь аркуші і посміхнувся. Посмішка Таліку не сподобалась. Ельвар відкинувся на спинку стільця і промовив:

“Ну і що з тобою робити? Ти мені весь мозок зламав. Половина дослідників вважає, що ти, а разом із тобою і я, морочиш їм голову, інша половина просить віддати тебе на досліди. Але які досліди, якщо всі поточні тести не виявили жодної аномалії, жодної магії? Ба більше, вони показують, що ти здоровий як бик: навіть слідів від перелому немає. І при цьому виглядаєш як задохлик. У тебе настільки ідеальне здоров’я, що в це неможливо повірити. В армії такого назвали б ідеальним солдатом, якби ти не був настільки тупий. От би трошечки мізків — ціни б тобі не було!”

Талік насупився. Слів було багато, і не всі були знайомі, але слово “тупий” він вихопив. Але мама казала, що він не тупий, а просто інший.

Та тільки Ельвар Моррен почув слова хлопця про маму, тут же закотив очі і простогнав:

“О, боги, хотів би я, щоб вона була тут, наскільки би з тобою було легше…”

Раптом обличчя вищого наглядача стало наче камінь, і він додав:

“… або б не було…”

Різким рухом Ельвар згріб на столі всі папери в одну стопку, дістав з кишені якийсь папірець, розгладив руками і сказав:

“Сідай, нам є про що поговорити”.

Ельвар Моррен почав задавати питання. Багато знайомих питань. Він раз у раз повторював те, чим вже цікавився багато разів. Талік відповідав як міг. Іноді Ельвар брав зі стола один з аркушів, довго вивчав його, і питання йшли по колу, але щось мінялось. Іноді Ельвар кривився від відповідей, тоді питання повторювалось, але вже по-іншому. Нарешті Ельвар встав з-за столу і сказав:

“Хлопче, якби ти так відповідав у перший день, то ми б тоді взагалі ніколи б не закінчили. Зберися, я ж знаю, що ти можеш відповідати краще.”

Та замість відповіді він почув бурчання живота Таліка. Ельвар кивнув:

“Теж вірно… Якщо ти думаєш тільки про їжу, то що від тебе чекати.”

Через кілька хвилин вартовий приніс для них пізній сніданок. Талік майже вихопив миску з кашею, яку приніс вартовий та жадібно встромив в неї ложку.

Коли на мить відволікся від їжі та подивився на Ельвара Моррена, то побачив, що і той дивиться прямо на нього. Обличчя вищого наглядача чи то скривилось, чи то посміхнулось і він сказав:

“Знав би, що все піде так погано, то замовив би сніданок спочатку, а не відкладав би на потім…”

Ельвар Моррен раптом замовчав. Те, що було схоже на посмішку зникло з його обличчя. Він жестом відправив охоронця і знову почав перебирати папери на столі. Його рухи були різкими, так що частина аркушів опинялась на підлозі.

“Спочатку…. Спочатку… Та де ж воно?”

Він все швидше перебирав документи, скидаючи проглянуті прямо на підлогу.

“Що було спочатку? Воно ж має десь тут бути…”

Раптом він розсміявся, його сміх був якийсь скрипучий. У Таліка промайнула думка, що саме так Ельвар і мав би сміятися.

Продовжуючи сміятись, Ельвар промовив:

“Складно знайти чорного касса у темній кімнаті… Особливо, коли його там нема!”

Талік саме доїв кашу і хлібом витирав тарілку, коли Ельвар дуже м’яко сказав:

“А розкажи мені все спочатку, і почни з самого ранку.”

Талік знизав плечима і як міг почав розповідати свій день:

“Ну… Прокинувся, поснідав… Потім зібрав овець і погнав на пасовище… Ну там щось гуло… Потім знайшов красивий камінчик для мами…”

На згадці про маму йому знову стало сумно, трохи помовчавши він продовжив:

“Ну потім довго збирав овець і погнав додому…ну а потім гул…”

Ельвар Моррен жестом зупинив хлопця і тихо перепитав:

“А чого ти їх довго збирав?”

Талік почухав потилицю і відповів:

“Вони злякалися, коли щось впало з неба…”

Ельвар почав розпитувати деталі, але Талік лише знизував плечима і казав, що не знає.

Коли питання закінчились, Ельвар Моррен похитав головою і сказав:

“Давно в мене такого тренування не було. Скільки витрачено часу, а нової інформації хіба що дивні атмосферні явища та сувенір для матері. Чисто, щоб закрити і цю тему. Розкажи про цей красивий камінчик.”

Талік руками показав розміри і додав:

“Ось такий. Чорний. Наче з зірочками. Красивий…”

Вищий наглядач трохи помовчав і запитав:

“І що сталось з цим камінчиком?”

Хлопець поморщив носа і сказав:

“Раптом нагрівся і розсипався наче пісок”.

Ельвар розвів руки. Це виглядало якось неприродно і дивно. В його голосі знову почувся скрип сміху:

“Ну звичайно. Розсипався наче пісок. І чого я очікував. Не міг же звичайний пастух знайти другу Велику… Хоча колір… Точно чорний? Не темно-синій чи фіолетовий?”

Талік лише знизав плечима. Обличчя Ельвара Моррена повернулось до “звичайного” виду, яким його звик бачити Талік, і вже спокійним голосом він додав:

“Ще одна загадка без відповідей. Втім з іншими і не працюю.”

16 Вандвінда 850 (по обіді)

Коли Талік вивели від Ельвара Моррена, обід вже закінчувався. Як би хлопець не поспішав, та коли він зайшов до їдальні, побачив, що видача їжі вже закінчилась. Зітхнувши, він направився прямо на кухню. Образа на Рата Моссена нікуди не ділась, але їсти хотілось більше. Талік очікував, що той буде незадоволений, однак на прохання хлопця, Рат мовчки видав порцію. Вхопивши тарілку, Талік покрокував до виходу з кухні. В залі їдальні залишалось ще багато відвідувачів, тож хлопець, намагаючись не привертати зайву увагу, направився за стіл в кутку.

Інтерлюдія

Мірін Ал’Кейра сиділа в кутку їдальні і колупала кашу. Не те щоб їжа була несмачна, але за час перебування тут вона їй остогидла. Рука мимоволі потягнулася поправити локон, але відсмикнулася, торкнувшись лисої голови. З моменту потрапляння в “Гареза” в неї випало все волосся. Місцевий маг, він же лікар, пояснював це тим, що вона випадково потрапила під вплив того, що не давало рости в “Гареза” бороді та вусам у чоловіків. Мовляв, це тому, що вона з Реєн’Мор, а точніше — через колір шкіри. Доводилось вірити на слово, бо темношкірою жінкою в “Гареза” була лише Мірін. Як і лисою жінкою. А ще бісило формулювання “під вплив того…” — чому не можна було прямо сказати, “під вплив магії”? Мірін ще раз доторкнулась голови, але вже цілеспрямовано, провела по гладенькій шкірі. Після чого обережно перевірила брови. На щастя ті були на місці. Мірін зітхнула.

Каша вже охолонула, коли в їдальню зайшов цей дивний хлопець - Талік. Мірін розглядала його не ховаючись. Це місце міняло людей доволі швидко, але не цього дивака. Що вигляд, що поведінка були такі ж як і у перші дні. Скуйовджене темне волосся, блакитні, вічно потуплені очі, смаглява шкіра, наче він дні проводив на сонці. А ще хлопець рухався так, ніби боявся, що його помітять. При його худорлявості це виглядало навіть органічно.

Як казала про себе сама Мірін, у неї було дві страсті: неймовірна, навіть нездорова цікавість і така сама любов до правди. Ця суміш і призводила до того, що Мірін не могла спокійно дивитись на будь-які загадки — їй було конче необхідно в усьому розібратись. Тож коли вона побачила, що Талік носить Браслети Гіаса на обох руках, то її почало “розривати” від бажання дізнатись хоча б щось про нього. Коли вона змогла одного разу зазирнути в його медичну карту, то питань стало ще більше. В графі вік спочатку було написано двадцять, закреслено, поруч написано двадцять п’ять, знову закреслено. Нижче було двадцять два та кілька знаків питань. Щоб Майстер Ортен з першого разу не міг визначити вік… Про таке Мірін ще не чула.

Тим часом Талік вийшов з кухні з тарілкою та направився в напрямку кутка. Мірін ще раз окинула поглядом хлопця. Як би ж можна було просто підійти і запитати “чого ти тут”, але Браслети Гіаса надійно зберігали таємниці свого носія. Мірін опустила погляд у свою тарілку. І як цей Талік може їсти з таким задоволенням?

Раптом жінка вловила специфічний запах, запах ароматичних масел та специфічних трав. Так тут пахла лише одна особистість. Тож жінка хмикнула і, не піднімаючи голову, сказала:

“Що тобі треба, Ліале? Здається ми домовились про нейтралітет!”

Той, кого вона назвала Ліалом, сів поруч і тихо промовив:

“Мені треба все що ти встигла нарити на цього хлопця”

Чоловік мотнув головою в бік Таліка, і продовжив:

“Маю кілька ідей, і, якщо все вигорить, то ти отримаєш те, що так сильно хочеш”.

Мірін мовчки продовжила свій обід, не сказавши ні слова, адже вона добре знала, що у тутешніх стін є вуха, дуже багато вух.

Ліал же повільно встав, кинув ще один погляд в бік Таліка і направився до виходу з їдальні.

16 Вандвінда 850 (пізній вечір)

Сонце вже давно не світило у діру, але Талік все ще гуляв на майданчику. Йому було нудно просто сидіти в своїй кімнаті, а друзів тут у нього так і не з’явилось. Тож коли він почув кроки, то навіть трохи зрадів, та перш ніж хлопець побачив хто наближається, він відчув сильний запах схожий на деяких трав, але ще більш сильний. Талік і раніше відчував цей запах, але намагався триматись від нього якнайдалі. Хтось, Талік вже не пам’ятав хто саме, порадив не мати жодних справ з тим від кого так пахне. Нарешті з-за дерев з’явився чоловік. На блідому обличчі була посмішка. Чоловік наблизився майже впритул і промовив:

“Скажи, а ти сильно сумуєш за матір’ю?”

Холод в його голосі був настільки неочікуваний, що Талік відсахнувся. Чоловік мовчав, тож хлопець повільно кивнув і сказав:

“Так, дуже…”

Трохи помовчавши, Талік додав:

“Скоро мій особливий день з подарунками… Вона прийде… Обов’язково прийде…”

Чоловік знизав плечима, і вже без посмішки відповів:

“Тоді поговоримо після твого особливого дня… До речі, мене звуть Ліал…”

Чоловік розвернувся і повільно пішов геть. Хлопець довго дивився йому в слід і раз у раз шепотів:

“Вона прийде… Обов'язково…”